З приводу спрямування дитячих ігор у педагогічному світі точилася вже не одна дискусія. Думки при цьому розділилися на дві групи.

Одні стверджують, що гра — це самостійна діяльність дитини і не має порушуватися втручанням дорослих, яке перешкоджає вільному розвиткові малюка та обмежує його творчу активність.

Інші вважають, що, навпаки, дитина, мовляв, ще не може самостійно діяти у грі й розвивати ігрову діяльність. Тож треба її спрямовувати, поки не буде визначе­но сюжет, характер та ролі у творчій грі.

Сучасна педагогіка вже знає відповіді на ці питання,  тож розглянемо їх. Насамперед, розмірковуючи, чи варто втручатись якимось чином у творчі ігри дітей, слід і  ураховувати, що:

1. Гра — найприродніша й водночас найважливіша і діяльність дитини, тож у дошкільному віці вона є ефективним виховним засобом. Якщо задіюються саме ці її функції, це означає, що гру треба спрямовувати.

2. Спрямовуючи гру, слід робити це тактовно та обережно. Втручання дорослого має сприяти підвищенню ігрової активності дошкільнят і аж ніяк не гальмувати її.
У дітей при цьому має залишатися свобода та можли­вість реалізовувати власні ідеї доти, поки гра йде в правильному напрямку.

Мета, яка ставиться перед спрямуванням творчої гри, — і перетворити її в змістовну, цікаву діяльність, забезпечивши при цьому максимальну виховну цінність.

Щоб досягти цього, вихователь впливає на зміст дитячих ігор, допомагаючи розвивати сюжет, збагачувати його новими елементами. Водночас важливо подбати, щоб і  між дітьми встановилися дружні стосунки, сприяти їх зближенню та створенню емоційно-позитивної атмосфери.

Педагог може впливати на творчі ігри вихованців у різні способи, які умовно можна поділити на дві групи: непрямі і прямі. Непряме спрямування передбачає підготовку умов для ігор.

Перша і найнеодмінніша умова розвитку ігрової діяль­ності — наявність у дітей потрібних знань.

Коли малюки приходять до дитячого садка, вони не і вміють правильно й самостійно грати. їхні ігри неорганізовані й беззмістовні, і здебільшого є стереотипним І повторенням певних дій. Низький рівень ігор, як правило, зумовлений обмеженістю знань про предмети та явища навколишньої дійсності. Тож першочергове завдання вихователя— допомогти дітям набути
доступні знання, надавши процесові певного емоційного спрямування.    

Таким чином, творчі ігри слід розглядати не ізольовано від виховної діяльності педагога, а в тісному зв’язку з нею. Можна навіть твердити, що рівень творчих ігор дітей є переконливим показником якості  всієї педагогічної роботи в дитячому садку.  

Важливий чинник успішного перебігу та розвитку творчих ігор — іграшка. Конче потрібно забезпечити у групі достатню кількість іграшок для всіх дітей, адже саме вони допомагають залучати малюків до гри. Якщо немає чи бракує іграшок, діти майже не розвивають сюжет гри, оскільки їм потрібний конкретний «матеріальний» центр, який би надавав сенсу та змісту їхній діяльності. Іграшка для дитини — реальний предмет, з яким вона вступає в реальну взаємодію. Нагадуючи малюкові набутий досвід або переживання, іграшка стає центром його гри, і малюк намагається за її допомогою розвинути діяльність, аналогічну попередньому досвіду.

Розглянемо приклад. Хлопчик прийшов до дитячого садка і ще не вирішив, у що гратиме. Він ходить по кімнаті, роздивляється і раптом помічає серед інших ігра­шок гарну металеву сопілочку, починає грати. Звуки сопілочки подобаються хлоп’яті. Вихователь пропонує малому пограти на ній. Слухове сприйняття збудило в корі головного мозку і привело в дію зв’язки, що вини­кали раніше, коли малюк сприймав подібний звук. Інак­ше кажучи, звук сопілки нагадав і викликав в пам’яті дитини якийсь знайомий предмет або подію (наприклад, черговий на станції відправляє поїзд, дає гудок). Так виникає гра, в якій іграшка набуває смислової функції і допомагає дитині творчо відтворити свій досвід. Якщо педагог хоче, щоб діти відтворили педагогічний зміст заняття у грі, їх варто спонукати до цього за допомогою іграшки. Отже, Іграшка може викликати в дітей спогади, спрямувати їхні уявлення та думки, впли­нути на сюжет та зміст ігор. Таку функцію іграшка ви­конуватиме лише в тому разі, якщо вона справді пов’я­зана з досвідом дитини й викликає конкретні уявлення.

Часто можна спостерігати таку картину: дитина поба­чила нову іграшку, яка привабила її яскравим забарвлен­ням, оригінальною формою. Маля бере її в руки, із захоп­ленням оглядає… і, не знаючи, що з нею робити, як застосувати, через якийсь час відкладає, втративши інте­рес до неї. Причина в тому, що іграшка ні про що не нагадує дитині, не пов’язана з її попереднім досвідом, не викликає жодних асоціацій, які б могли стати пош­товхом для її використання у грі. Отже, якщо в дітей не пов’язано з певною іграшкою відповідних вражень та пе­реживань, вона як чинник гри не справджує сподівань. Саме цим пояснюється той факт, що в дитячих садках деякі гарні й дорогі іграшки лежать незадіяними: діти не звертають на них уваги, бо не знають, що з ними робити. Отже, гра виникає в тому разі, коли їй передують досвід та переживання, які справили на дітей глибокі емоційні враження. Це має враховувати кожний педагог, і при спрямуванні творчих ігор рахуватися з індивідуальними інтересами дітей. Не можна вимагати, щоб дошкільнята відтворювали в іграх усе, що знають про явища навколишнього життя, бо гра в такому разі може перетворитися на механічне копіювання дійс­ності, втративши свою творчу оригінальність.

Вдаючись до непрямих способів спрямування гри, вихователь тільки готує умови для розгортання цін­ної за змістом сюжетної гри.

Прямий вплив на організацію гри

Педагог може і прямо впливати на зміст і хід гри, що більше стосується молодших дітей, які ще не вміють грати й тому більше за старших потребують допомоги.

У кожній віковій групі поряд з активними дітьми є й пасивні, несміливі, яким бракує віри в себе, свої можливості. Як зробити цих дітей рівноправними учасниками ігор?

Насамперед їм треба допомагати включатися в гру, підказуючи цікаві ролі, викликаючи бажання грати зі сво­їми однолітками. Вихователь може запропонувати й тему гри, але тільки коли впевнений, що діти знають сюжет гри і він їх цікавить. Ні в якому разі не варто «притягати» тему «за вуха».

Найдоречніші способи безпосередньої допомоги дитині: гра вихователя з дитиною, порада дитині, навідні запитання, нагадування про попередні ігри, спеціальні заняття. Усі ці способи можна використовувати як для індивідуального впливу на окремих дітей, так і на весь колектив.

Детальніше розглянемо деякі способи прямого спрямування дитячих ігор педагогом.

Гра вихователя з дитиною — один із прийомів, за допомогою якого можна розвинути зміст гри, запобігти її випадковим порушенням, легко й невимушено ввести у гру нову дитину. Порада малюкові — дуже поширений засіб, яким педагог підтримує участь вихованця у грі й допомагає розвинути її зміст. Щоб досягти бажаних ре­зультатів, варто виходити з інтересів та смаків дитини, розуміти, яка роль їй найбільше до вподоби.

Нагадування про попередні ігри. Нерідко буває, що діти грають у цікаві ігри, зміст яких цінний з педагогічного погляду, але потім про них забувають і більше не повертаються. Вихователеві варто час від часу нагадувати малюкам про ці ігри, відновлювати в їхній пам’яті ми­нулий досвід.

Поради щодо змісту, побудови — прийом, яким вихователь допомагає дітям, визначити мету, коли вони ще не вміють самостійно конструювати. Молодшим дітям така допомога найчастіше надається індивідуально (показ, як зробити ляльковий стіл, ліжко тощо). Коли діти вже на­будуть певного досвіду, вихователь пропонує їм самос­тійно побудувати дім для ляльки, сад, дорогу тощо.

Старші діти вже можуть створювати будівлі, проявля­ючи при цьому особисту творчість і відтворюючи в конст­руктивних іграх не тільки знання, набуті на заняттях, а й створюючи будівлі за власним задумом. Якщо вихованці не вміють самі вирішити, що будуватимуть або визначи­ти мету своєї роботи, вихователь має насамперед підка­зати їм, який будівельний матеріал можна взяти, як ско­ристатися ним для спорудження будівлі. Переконавшись, що в дітей накопичився запас основних відомостей, сформувалися певні навички, педагог може запропону­вати тему будівлі.

Спеціальні заняття

Інколи педагогічно цінна гра не може розвиватися через те, що дітям бракує знань та конкретних уявлень. Часто вони повторюють одні й ті самі ігри, одноманітні за змістом, які не мають ніякої виховної та пізнавальної цінності, не сприяють поглибленню уявлень про навколишнє. В таких випадках з метою збагачення гри варто провести спеціальні заняття. Досвід багатьох вихователів показує, що час від час у процесі гри доцільно пояснити дітям те, чого вони не знають. Інколи й після пояснення зміст гри не розвивається, якщо дітям бракує знань про явища, які вони хотіли б відобразити в грі. В таких випадках варто провести спеціальні заняття, присвятив­ши їх темі гри та надавши всі потрібні пояснення. Якщо робити це під час гри, її можна порушити, зірвати, змі­нити спрямування, тобто діти можуть перейти від гри до іншої діяльності.

Збагаченню змісту ігор сприяють також спостере­ження під час екскурсій, прогулянок, бесіди, дидактич­ні ігри тощо.

Висновок: якщо розвиток гри гальмується через те, що дітям бракує знань, заняття має конче важ­ливе значення, оскільки допомагає конкретизувати й збагатити зміст гри, особливо в старшій групі.

Виготовлення вихователем іграшок під час гри — своєрідний прийом спрямування гри, особливо, коли діти самі не вміють зробити цю іграшку. Дошкільнята уважно стежать за діями вихователя, який на їхніх очах робить іграшки, що тут таки будуть використані ними в іграх.

Педагог безумовно має вміти виготовляти прості іграшки з паперу, дерева, інших матеріалів і навчати цього дітей. Спочатку діти майже не беруть участі у цьому процесі: вихователь доручає їм тільки щось потрима­ти, подати, покласти. Потім малюки починають самостійно робити нескладні доповнення до іграшок, потрібних для гри. Старші діти можуть виготовляти іграшки для молод­ших. З виховної точки зору ця допомога особливо цін­на, бо привчає бути уважними до молодших, а в малят викликає почуття любові та вдячності до старших.

Як спрямовувати ігри молодших дошкільнят

Як уже зазначалося вище, типовою особливістю ігор молодших дітей є їхній індивідуальний характер. У мо­лодшій групі переважає різноманітна діяльність з іг­рашками. Дитина гойдає ляльку, водить машину, годує тварину тощо, тобто кожен діє зі своєю іграшкою само­стійно, окремо від інших, що й зумовлює індивідуальний характер ігор. Між вихованцями молодшої групи часто виникають непорозуміння через іграшки: діти не вміють домовитися, ввічливо попросити, віднімають одне в одного іграшки, скаржаться виховательці, звертаються до неї по допомогу.

Вихователь, який працює з найменшими, має подба­ти про те, щоб створити умови для гри, допомогти ма­лятам обрати іграшки. Дуже важливо вміти відвернути увагу дитини від іграшки, якою грає товариш, і довести їй, що й іншою можна добре й цікаво гратися. Іноді до­сить сказати кілька слів, щоб зацікавити дитину, при цьому доречним буде наочний показ дій: перевдягнути ляльку, покласти її в колиску, побудувати високу башту, відвезти автомашину в гараж тощо.

Показуючи, як користуватися будівельним матеріалом, вихователька сприяє розвиткові конструктивних здібнос­тей дітей. Вони зводять з цього матеріалу спочатку най­простіші споруди: складають кубики рівними рядами на однаковій відстані один від одного, тісно зсуваючи їх, надбудовують у висоту тощо.

Щоб ігри з будівельним матеріалом проходили цікаво й результативно, вихователька протягом усього дня має дбати про те, щоб діти набували основних конструктивних навичок. Здебільшого це відбувається на заняттях. Але оскільки в молодшій групі заняття мають переважно ха­рактер гри, тому виховні й дидактичні завдання слід ор­ганічно включати в гру.

Якщо малята вміють самостійно й спокійно грати з іграшкою, можна вважати, що першої стадії розвитку їх­ньої ігрової діяльності досягнуто. Але тут виникає наступ­не завдання — подолати етап індивідуальних ігор і пос­тупово спонукати дітей до участі в колективних, об’єднувати їх у групи, створювати умови, які сприяли б виникненню самостійних ігор.

Характерною ознакою ігор дітей молодшої групи є обмеженість змісту, бідність сюжету. Дитина здебіль­шого і грає сама тому, що в грі не потрібні інші учасни­ки, тож не треба щось придумувати, узгоджувати з ки­мось дії.

Отже, завдання вихователя — розгортати сюжет гри так, щоб можна було залучити до спільної діяль­ності якомога більше дітей.

Для цього варто активізувати знання малят про нав­колишню дійсність, нагадувати їм минулий досвід, пе­реживання, прагнути, щоб ці переживання творчо відображувалися в грі. Досить часто сюжети гри можуть бути підказані іграшкою. Наприклад, лялька, ляльковий по­суд, меблі викликають у дітей бажання розгорнути гру «в сім’ю», автомашина — «у водія» тощо. Тут доречним може бути втручання дорослого безпосередньо в хід гри, щоб краще розвинути сюжет, обраний самими дітьми.

Спрямовуючи ігри малят, слід ураховувати, що їхня діяльність менше регламентована пра­вилами, ніж діяльність старших дітей. У молод­шій групі часто виникають непорозуміння під час гри саме тому, що учасники не дотриму­ються основних правил спільної діяльності.

Діти визначають правила творчих ігор, ви­ходячи з ролей. Дитина, яка виконує певну роль, має поводитися так, як це робить у жит­ті персонаж, роль якого вона виконує. Педа­гог учить вихованців критично оцінювати поведінку своїх товаришів у грі, аналізува­ти, чи відповідають їхні дії життєвим ситу­аціям. Так діти поступово привчаються до точного виконання правил гри.

Як спрямовувати ігри старших дітей

Характерна риса ігор старших дошкіль­нят — колективний характер. Діти намага­ються якнайточніше відобразити у грі навко­лишнє, що зумовлює ускладнення правил та збільшення кількості учасників.

Творча рольова гра сприяє формуванню колективістських відносин, зокрема на основі розподілу праці, взаємодопомоги, координуван­ня особистих інтересів з інтересами колективу тощо. Ці відносини переносять­ся на інші види діяльності й надалі переростають у навички колективістської поведінки.

Спрямовуючи творчі ігри старших дітей, педагог праг­не розширити їхні уявлення про життя та працю дорослих. З цією метою організовують­ся прогулянки та екскурсії, проводяться бесіди, читають­ся та обговорюються твори художньої літератури, розгля­даються картини, іграшки, ува­гу дітей зосереджують на позитивних сторонах життя. Важливо, щоб діти усвідомлю­вали сенс суспільних відносин дорослих людей. Інколи в іг­рах відображаються негативні явища життя, наприклад, гра в магазин: покупці кричать, штовхаються. У такому разі варто тактовно переключити увагу дошкільнят. Важливе завдання педагога — прищепити вихованцям правильне ставлення до життя, для чого їх слід систематично ознайомлювати з життям дорослих: їхніми відносинами, обов’язками.

Крім розширення дитячих уявлень про навколишнє життя, вихователь має ще багато можливостей для озна­йомлення дітей з основними правилами поведінки та створення свого роду неписаних законів гри.

Зважаючи на великий інтерес дошкільнят до відобра­ження в іграх досить складних явищ навколишнього і на брак при цьому організаторських умінь, варто відразу на початку гри сформулювати правило: хто хоче грати, має домовитися з тим, хто організовує гру. Ще до того, як діти почнуть грати, вони мають розподілити ролі. Дитина, яка виконує в грі головну роль, зазвичай, сама й організує цю гру, і приймає в неї інших ді­тей. Це правильна форма організації, оскільки сприяє встановленню певного порядку.

Наступний неписаний закон — перше право на певну іграшку отримує той, кому вона потрібна для успішного виконання ігрової ролі. Принципи правиль­ного користування іграшками встановлюються тоді, коли діти розуміють загальну мету й уміють розподіляти обов’язки. Та якщо навіть подекуди між гравцями і ви­никають суперечки через іграшки, ці непорозуміння старші дошкільнята вже залагоджують самостійно, особ­ливо, коли вихователь пояснює, як краще домовитися.

Інколи діти не вміють розмовляти і діяти так, як цього потребує взята роль, узгоджувати свої дії з діями інших. Скажімо, «учні» не слухаються «вчительку». Зважаючи на це, при розподілі ролей обов’язково треба нагадува­ти дітям встановлені правила. Наприклад: «учитель­ка» не повинна розпочинати «урок», поки діти галасу­ють, не сядуть на свої місця. «Корабель» не може відплисти від берега, поки «капітан» не віддасть наказ тощо. Такі правила сприяють виробленню організацій­них навичок виконання не тільки головних, а й другоряд­них ролей. Але ці правила не завжди рятують від непо­розумінь, оскільки діти засвоюють їх дуже повільно. Тому не варто боятися суперечок щодо їх виконання, бо, як кажуть, у суперечках народжується істина. І діти самос­тійно знаходять вихід із становища.

Спрямовуючи ігри старших дошкільнят, слід зважати на їхній потяг до самостійності, прояву ініціативи та «чес­ної» гри.

Ще одна обставина, з якою варто рахуватися — нама­гання дітей відобразити у грі не тільки зовнішній бік життєвих явищ, а й глибші проблеми. Це дістає свій відбиток у запитаннях: «Чи можуть малята їздити у транспорті без квитків?», «Чи трапляється, що жінка керує тракто­ром?» і т.п. З педагогічного погляду найціннішими є пи­тання, за допомогою яких діти намагаються осягнути логічний зв’язок речей та явищ, розв’язати суперечки, намітити план гри.

Спеціального спрямування потребують конструк­тивні ігри. Для їх успішного розгортання має бути дос­татня кількість будівельного матеріалу. Однак для розвитку конструктивних здібностей важливо не тільки правильно й у достатній кількості підібрати матеріал, а й навчити дітей продумувати послідовність конструюван­ня споруди. Працюючи з конструктивним матеріалом, діти навчаються заздалегідь «проектувати» будівлю (якою вона буде, які матеріали знадобляться).

Розвитку конструктивної діяльності сприяє також на­копичення конкретних уявлень про діяльність дорослих. Вихователь організовує разом з дітьми спостереження за працею будівельників, навчає їх виділяти характерні ознаки майбутньої споруди. Поступово ігри дошкільнят збагачуються конкретними робочими епізодами, склад­нішими стають і споруди, які вони зводять (двоповерхо­вий будинок, міст, тунель, ворота тощо).

Виробленню правильної поведінки дітей у грі спри­яє мотивоване оцінювання. Деякі вихователі оціню­ють гру безпосередньо після її закінчення. Вони запи­тують у дітей, як їм сподобалася гра, що в ній було не так, оцінюють виконання ролей, хвалять тих, хто пра­вильно поводився, вказують і на недоліки.

Доречним є проведення з дітьми бесіди на тему: «Як ми грали?» У процесі такої бесіди вихователь і діти оці­нюють виконання правил гри, встановлюють причини їх порушення деякими учасниками.

Поступово засвоюючи в іграх правила, діти на­вчаються контролювати та регулювати свою діяль­ність, стримувати небажані прояви. Отже, як бачи­мо, гра — не ізольоване стихійне явище, її успішний розвиток можливий тільки за умови великої підго­товчої роботи педагога з дітьми.